У Лейбадеї, що в Беотії, неподалік від печери Трофонія, є два джерела, що дають початок двом річкам. Уявіть собі: білий піщаний берег, оливи, повитиці, кришталева чиста вода, до самого дна пронизана сонячним промінням, білі та рожеві мушлі... Ці річки – Лета та Мнемосіна. Але якщо одну з них ми добре знаємо й нерідко згадуємо, то про іншу мова заходить не так часто.
До речі, про мову. Чи помічали ви, що будь-яка мова безжально чесна, і завжди виказує, що робиться з народом, або особистістю, що нею користується. Візьмемо поширене прислів'я: "Канути в Лету". Це значить – зникнути з людської пам’яті, щезнути, розчинитися у вирі часу. А навпаки? Чому не існує протилежного вислову? Чи не тому, що ми забуваємо значно частіше, ніж зберігаємо в пам'яті...
А Мнемосіна була однією з найчарівніших та найпривабливіших богинь Олімпу, і саме у неї до безтями закохався Зевс, лякаючи тим палким коханням свою звиклу до всього дружину; і саме від Мнемосіни та Зевса народилися дев'ять муз – покровительок наук та мистецтв.
Будь-який витвір мистецтва, будь-яка формула або найдивовижніше відкриття, зроблене людиною - це перш за все поєднання її пам'яті та любові; того, що найбільше наближує людину до Творця.
Збережи пам'ять, і вона обов'язково збереже тебе.
Я вклоняюся перед тими, хто бере воду з джерела Мнемосіни, не зважаючи на складності та життєві негаразди, на сіре будення, на надмірність своїх зусиль, і навіть на те, що інколи здається: це потрібно лише тобі, більше нікому.

Я тримаю у руках дивовижну книгу:
Людмила Пляшко.
"Сорочинський іконостас".
Це блискуче дослідження талановитого українського мистецтвознавця, яке, цитую, "...є першою розвідкою в нашій мистецькій літературі з проблем рококо в Україні". Але це також і зворушливе, ніжне, трепетливе освічення у коханні до своєї країни та до людей, які в ній жили, живуть та будуть жити.
Легко любити все і взагалі. Дуже важко – любити когось або щось конкретне. Авторка володіє безцінним даром – вона щиро любить цю чарівну Спасо-Преображенську церкву у Великих Сорочинцах, кожен фрагмент її розпису, кожну ікону, і сили її любові вистачає на те, щоб пам'ятати їх у найменших дрібницях. Завдяки Л.Пляшко кожна з цих дрібничок врешті-решт посідає своє місце, знаходить свого цінувача, свого історика та дослідника, і нова картина світу впорядковується для нас з вами, для читачів.
Це світ, в якому панує легкість, краса, захоплення. Тут буяє розмаїття барв – червоних, рожево-вишневих, блакитних та світло-зелених, золотавих та сріблястих - ніби ти раптом потрапив на літні луки. Це світ, де веселі, усміхнені янголятка грають на скрипках, арфах, кобзах та цимбалах, лукаво заплутуючи нас у просторах та часах, і несамовиті музики у пишних шатах вторують їм. Тут освячують пишні букети на Маковія та Трійцю та плетуть яскраві віночки на Івана Купала. Тут живуть відчайдушно хоробрі та веселі люди, що вміють цінувати та зберігати красу.

Мій улюблений письменник Станіслав Єжі Лєц якось сформулював, що деяких речей у світі немає лише тому, що їх не зуміли назвати. Ця думка здається мені дуже доречною, коли я намагаюся розповісти про окремий світ, що його заново створила Л.Пляшко. На це пішли роки кропіткої праці, але ж ось вона перед нами – перша в Україні книга, цілком присвячена Сорочинському іконостасу . Авторка спромоглася написати наукове дослідження і при цьому подарувати нам цей світ, щедрою рукою відсипавши див та чарування.
Коли роздивляєшся фотографії, зроблені В.Маєвським, то зустрічаєшся поглядом з дивовижними світлими очима, милуєшся прозорими фарбами та легким малюнком, зазираєш у окреме потойбіччя. І відчуваєш спокій. Бо я так і не побачила жодного суворого обличчя.

Кожна книга, картина, музичний твір, тощо має не лише матеріальну, але й моральну цінність. І якщо першу фахівці ще якось можуть визначити, то другу встановити майже неможливо.
Між іншим, чого більш за все боїмося? Здається, що Хаосу - протилежності гармонії. З Хаосом ототожнюємо ми війну, смерть, бідність, розруху. А що таке Хаос, як не відсутність звичайного порядку.
Людмила Пляшко своєю працею повертає нам дві найважливіші, на мій, звичайно, погляд, речі – пам’ять і впорядкованість світу, про який вона розповідає (роздивляючись, як під лУпою – через поодинокий випадок ціле явище). Вона називає ці речі одна за одною, й таким чином дарує їх нам, сподіваючись на те, що тепер ми їх не загубимо. Розмова вже йдеться не просто про окрему культурну та історичну цінність, не просто про дорогоцінну спадщину, що терпляче чекає на вдячних нащадків у Великих Сорочинцах. Тут справа торкається нас самих та нашого вибору: якими нам бути? І від того моральна цінність її книги виявляється значно більшою, ніж здається на перший погляд.
Ще одне щиро вразило мене в цій книзі – те, що вона присвячена улюбленій учительці авторки, Зінаїді Григорівні Микитенко. Бо це знову свідчить про те, з чого я починала розмову про "Сорочинський іконостас"; про нерозривність любові і пам’яті.
Тож давайте звернемось до впорядкованості її праці, сподіваючись, що зустрінемося з гармонією та радістю спілкування зі справжнім мистецтвом.
Тож давайте звернемось до цієї пам’яті, і будемо сподіватись на те, що вона повернеться до нас любов’ю.