Той домовичок мешкав неподалiк Контрактової площi, у дворi праворуч, на горищi одного з напiвзруйнованих будиночкiв, що їх поставили на капiтальний ремонт та так i кинули чи за непотрiбнiстю, чи з вiдсутнiсті грошей. Як ведеться, мешканцiв вiдселили давно, i тепер будинок тихо вмирав без тепла, яким його зiгрiвають людськi душi - незалежно вiд того, усвiдомлюють це самi люди чи нi.
Стареньких тут було всього п'ять-шiсть, не бiльше, та й тi у минулому комсомольськi активiсти, що не вiрили анi в Бога, анi в чорта, - а хоча б i повiрили на прикінці життя, то все одно не розумiлися на традиціях, що залишили батьки i дiди. Це вже не така i дивина, скорiше дивина, як навпаки, i я розповiдаю про це тiльки аби пояснити, чого це раптом домовичок залишився сам-однiсiнький у порожньому житлi.
Оцi клятi правила, не ним та не його попередниками вигаданi, не дозволяють духовi кидати насиджене мiсце та перебиратися до iншого без спецiального запрошення. А воно має виглядати так: у саму нiч як рушати до нової квартири чи будинка, господарі ставлять черевик чи каструльку, або вже горщик якийсь - звичайно з кришкою - i кажуть лагiдно: "Дiдусь-домовик, ось тобi сани, поїхали з нами". А рано-вранцi забирають той "тарантас" з собою - i не дивитись усередину, заборонено!
Але нiхто iз сорока трьох мешканцiв сiмнадцятого нумеру про це правило не знав, або знав та забув, або не забув та все одно не вiрив у цi казочки, i зiбравшись, всi вони вiд'їхали, кожен до своєї окремої квартири - де нiколи не буває гарячої води, та й з холодною не так щоб дуже; де чутно, що шепоче сусiд з другого поверху парадного лiворуч - сусiдцi, котра живе поверхом вище; i де лiфт, якщо вiн раптом працює, заважає всiм спати настирним виттям. А головне - на вiдмiну вiд набридлих, остобiсiлих комуналок, в яких всi про всiх все знали i жили купою, - мешканцi отримали кожен свою власну самотнiсть.
Щоправда, спочатку вони про неї мрiяли, i тому кiлька мiсяцiв будуть насолоджуватися тим, що не треба нiтатися, нi в кого питати, можна чи нi смалити на кухнi, займати чергу до ванної кiмнати i все таке iнше. Але мине невеличкий час, и задоволенiсть зникне - а самотнiсть виповзе обережненько iз самого дальнього кутку та спитає: "Ну, як вам ваше щастя?" I тiльки тодi вони здогадаються, що щастя залишилось десь там, у полишенiй оселi, i що щось вони загубили в нiй у вирi клопоту - але нi в кого не виникне думки повернутися та пошукати, поспитати. I самотнiсть заповнить врештi-решт їх до жаху схожi одна на одну сiрi, вологi та мерзлi оселi.
Щоб вам було вiдомо - виганяти ганчiркою самотнiсть, поганi думки та всiлякi нещастя, що їх накликають невгамовнi привиди самогубцiв, це саме справа домовичкiв.

Залишившись безробiтним, домовичок, якого звали, як менi вiдомо, Пафнутiєм, дещо розгубився. На нього невблаганно наступало нове життя, в якому вiн анiчогiсiнько не розумiв. З вiдкриттям на Подолi одного з нових банкiв жадiбнi до золота та срiбла гноми почали було переселятися на Контрактову та околицi, i не обiйшли, звичайно, увагою порожнiй будинок Пафнутiя. Але тiльки-но розташувалися та зробили спробний пiдкiп до будiвлi банку, як з'ясувалося, що анi золотом, анi такими милими гномському серцю смарагдами, анi навiть срiблом чи то справжнiми грошима там i близько не пахло – лише лежали купами якiсь папiрцi, але якщо вони й влаштовували людей, то для гномiв це було як гострий нiж у серце, i тому вони швидко виїхали, залишивши зiтхаючого домовичка на самоті. До того ж гноми, якi i в кращi хвилини свого життя не вiдрiзнялись янгольским характером, лаялись так, що гуркотiло десь на Поштовiй, i потяг на станції метро ледве не зiйшов з рельс.
Тут треба згадати, що взагалi в Києвi всiляким духам, привидам та маленькому народцю завжди жилося вiльно, цiкаво та весело. Це мiсто таке - тут знайдеться мiсце i вiдьмам, i чортам, i янголам - недарма в нас стiльки власних Лисих гiр. Але ж життя вирувало десь там - хоч i неподалiк вiд Подолу, але надто далеко для домовичка, немовби прикутого до напiвмертвого будинку невидимим ланцюгом. А найгiрше було те, що iз руйнуванням спустошеної оселi почав хворiти та погано себе почувати i сам Пафнутiй - мабуть це i була його старiсть. Про таке вiн колись чув вiд сусiдського домового Потапа, який залишився на довгий строк без хазяїв за страшних та жорстоких рокiв вiйни. I хоча той домовик добре розумiвся на нiмецькiй мовi i тепер читав Гьоте тiльки в оригiналi, але все одно не мiг без здригання згадувати тi часи. Був вiн весь срiблясто-бiлий - наче дорогоцiнне хутро блакитного песця притрусило першим снiгом, - посивiлий вiд горя. Подейкували, що Потап тоді винайшов, або дізнався від когось таємничого спосіб покидати власний будинок, але точно відомо, що він не виходив з нього більше від 1943, з того дня, як на Хрещатику, на майдані вішали полонених німців. Що там побачив старий домовик, всі хазяї якого загинули під час війни? Якось він мимохідь проронив Пафнутієві, що замість полегшення відчув тоді несамовитий біль та якийсь йому самому досі незрозумілий смуток. Він часто питав, як там ті дерева, на яких страчували полонених, і Пафнутій так і не наважився повідомити сусідові, що їх вже нема, як нема й тих, що виросли на Майдані після війни – червоних каштанів, об стовбури яких розбивалися помаранчеві, рожеві, жовто-гарячі хвилі квітів. Натомість все було вкрито пластиком та камінням – і те, й інше було якесь сіре й невиразне.
Пафнутій підмовляв ластівок, і ті розповідали Потапу, як блищать золотими боками рибки у смарагдовій воді хрешатинських водограїв.
Ця брехня болем віддавала десь у крихітному серці. Адже ж і у домовиків є серце, що б там не казали фахівці (та й чи є вони – фахівці що розуміються на маленькому народці?)
Стурбованi його смутком та погiршенням стану здоров'я невгамовнi сусiдськi пацюки, яких саме життя змалку змушує ставати мудрими - iншi ж бо i не виживають, почали пiклуватись про Пафнутiя. Вони таскали йому сир та ковбасу з навколишніх магазинiв, i влаштували цiлу систему по здобуванню в "Молочному" ряжанки у невеличких горщичках, бо саме цi горщички Пафнутiй любив бiльше нiж їх пухкий та легкий жовто-рожевий вмiст; а iнколи приносили книги та журнали з бiблiотеки Гостиного двору, де розташувався рукописний вiддiл. Власне, спочатку вони мрiяли самi скуштувати цих смачних старих книжок: всiм поважаючим себе мишам та пацюкам вiдомо, що стаpi книжки робили на славу i проклеювали сторiнки таким клеєм, вiд якого травлення полiпшувалось, а колiр шкiри та якiсть хутра ставали визначними. Чого, на жаль, не скажеш про сучаснi видання, якими кого завгодно можна отруїти без особливого клопоту.
Старовиннi книжки пiдбадьорювали Пафнутiя, повертаючи його в тi часи, коли будинок кипiв життям i потопав у смарагдовiй пишнiй зеленi дворового садочку, коли в густих кронах дерев самозабутньо та натхненно спiвали солов'ї, а мешканцi, ошатнi та чепурнi, вечорами йшли до Купецького саду, наскрiзь просякнутого медовими пахощами троянд; де бринiли фонтани i грав оркестр.
Гортаючи товстi пожовтiлi сторiнки, схожі на пластини слонячої кістки, Пафнутiй на якийсь час забував про те, що Купецького саду давно вже немає, як немає i його власного житла, бо цей холодний мертвий будинок житлом називати язик вже не повертався. I хоча тi ж пацюки та дворовий їжачок Семен Семенович, - iстота огрядна, розумна та солiдна, - i папуга-втiкач з дивним як для птаха iм'ям Черчіль, що влаштував собi гнiздечко на п'ятому поверсi, у старому вiдрi, - намагалися скласти йому компанiю та якось розрадити його смуток, все одно домовику було дуже самотньо. Всi його новi друзi у людях потреби не мали, навiть бiльше - без людей почувалися краще i щасливiше, не без пiдстави вважаючи бiльшiсть з них особистими ворогами, а ось Пафнутiй - хоч i погоджувався, що люди зарекомендували себе не з найкращого боку - жити без них не вмiв. Дивно, але тiльки ця гiрка самотнiсть i змусила Пафнутiя уважнiше прислухатися до iнших. Коли вiн працював домовиком при населеному домi, то клопоту було стiльки, що iз звичайнiсiнькими речами справи вiн не мав i ставився до них трохи зверхньо. Але тепер вiльного часу з'явилося аж дуже багато, i Пафнутiй почав обходити поверхи, шукаючи невiдомо чого - а натрапив на поодиноку бiблiотеку.
Власне, бiблiотекою цю купку покинутих кимось книжок назвати було важко. Роздертi, вiдсирiлi, у погризених палітурках, вони лежали безпорадною зграйкою, нагадуючи хворих птахiв з розпростертими крилами, що вже не можуть полетiти, але все ще мрiють про парiння у глибокому небi. Домовичок присiв поряд та обережно простягнув волохату лапку, торкаючись їх по черзi. Книжки тягнулися та тулилися до нього - вiн це вiдчував всiм єством - i прохали не залишати їх наодинцi iз повiльною смертю, яка завжди наздоганяє тих, хто вже нiкому не потрiбний.
Саме поряд iз вмираючими книжками Пафнутiй вперше зазирнув в обличчя власної смертi.
Саме тут вiн i прийняв найважливiше рiшення за все своє життя. Багато днiв i ночей пiсля тiєї пам'ятної зустрiчi Пафнутiй не мав жодноi хвилини вiдпочинку. Вiн ходив по околицi та збирав речi, покинутi власниками - шматки та уламки чийогось життя, вiд якого хазяїн вiдмовився.
Чого тiльки не викидали люди на смiтник!
Перев'язанi зворушливою потрьоханою блакитною стрiчечкою старi листи - чиєсь кохання, матерiалiзоване в словах - лежали в тiй самiй валiзi, що i старий темно-зелений оксамитовий ведмедик, якому торiк виповнилося рокiв дев'яносто або всі сто. На його маленькiй сумнiй мордочцi застигло здивування: здається вiн так i не змiг повiрити, що його залишають тут, як якийсь бруд. Це було чиєсь зраджене й покинуте дитинство; Пафнутiй пiдiбрав його, пригорнув до грудей i почав тихо колисати.
У картоннiй коробцi, загорнутi у папiр, вiн знайшов склянi та ватянi ялинковi прикраси. Звiсно, вони були не зовсiм новi, але - на його думку - набагато красивiшi нiж тi, що останнi кiлька рокiв купували мешканцi вiдселеного будинку. Старi прикраси були надiленi власним iграшковим життям - всi цi ватянi клоуни та зайцi, склянi кульки та бурульки, смiшнi пташенята, яскравi зiрочки, немовби обсипанi сяючим цукром, клишоногі ведмедики та незграбні коники з довірливими оченятами з гудзиків - Пафнутiй нiяк не мiг зрозумiти, як люди збираються святкувати Новий рiк без них? Здавалося, нiбито вони залишили як непотрiб тогорiчне щастя, все щастя, яке мали за попереднє життя...
Йому вдалося перехопити з-пiд самого носу двiрника старий письмовий стiл чорного дерева та письмове приладдя; особливо ж йому сподобалася бронзова чорнильниця у виглядi великої ропухи з роззявленим ротом. Цей стiл, створений для того, щоб за ним писати дивовижнi книжки, Пафнутiй встановив посерединi великої кiмнати на першому поверсi - i навiть не питайте, скiльки сил вiдiбрало затягнути його з заднього двору. Туди ж поступово почали переїжджати всi врятованi ним речi.
Якщо домовичку не судилося жити з людьми, то вiн вирiшив жити з їхнiми спогадами та почуттями. I з'ясувалося, що спогади i почуття набагато кращi, нiж їхнi володарi; а ще стало очевидним, що вiд будь-кого залишається лише свiтло та добро, а все погане зникає, як тiнь; i тiльки зараз Пафнутiй зрозумiв, щО намагався втлумачити йому один знайомий привид рокiв так з триста тому, коли розповiдав, що зла не iснує взагалi, бо зло - це саме i є неiснування, воно не має власної матерiї, власного життя, тому може розповсюджуватися лише на мiсцi, порожньому вiд добра.
А коли пощастило Пафнутiю вiдшукати майже повний чайний сервiз, до нього почали приходити у гостi дуже цiкавi створiння.
Це були тi, кого у Захiднiй Європi хибно вважають за ельфiв, хоча насправдi вони не ельфи, а духи квiток. Квiтяники (як називав їх Пафнутiй) мають таку зовнiшнiсть, як ми i звикли бачити на сторiнках дитячих книжок - крихiтнi, напiвпрозорi, з крилами як у бабок та напрочуд гарнi. Духiв цих залишилося на Подолi не так вже i багато, бо останнiм часом люди заповзято вирiзали квiти та дерева, звiльняючи мiсце для якихось дивних кiоскiв, що заполонили геть усе мiсто. I квiтяники мрiяли вiдправитись кудись туди, де могли б щасливо прожити решту життя, не прокидаючись кожного ранку вiд страшенного гуркоту та виття бензопилок i трiску та стогону смертельно поранених дерев.
Вусатий, як той сом, старий водяник з маленького водограю у Маріїнському парку, що підробляв у системі водопостачання, а у вільний час прикидався рибалкою-пенсіонером і сидів годинами понад Дніпром, так ось той самий водяник (йому виповнилось щось дві з гаком тисячі років у минулий четвер), розповідав про справжній Київ, прихований від сторонніх поглядів. Він стверджував, що воно існує десь неподалік – дивовижне місто, яке завмерло на вершинах пагорбів, немовби янголове воїнство – і золоті куполи сяють як шоломи, а сліпучо-білі хмари пливуть над ним, і не зрозуміти, чи то хмари зблизька схожі на могутні крила, чи то крила нагадують білі хмари. Й шелестять на вітру зелені оксамитові шати...
У тому місті, казав водяник, живуть щасливо й вічно душі всіх домовиків, квітяників, ельфів, гномів та навіть людей, які на це заслуговують.
І стара дріада, двохсотрічну сливу якої зрубали того тижня, і якій залишилось жити щонайбільше кілька днів, спитала його довірливо: - чи це правда? Він впевнено відповів: свята правда, але Пафнутій йому не повірив. Здавна ж бо відомо, що мертві домовики перетворюються на пил та порох, саме тому вони не виносять ані пилу, ані пороху, й дуже старанно прибирають оселі, в яких мешкають.
Ще через півроку пройшла чутка, що будинок вже купили, але ремонтувати його не будуть – зруйнують, щоб поставити на порожньому місці щось сучасне і дуже дороге.
Пафнутій втратив сон і спокій, цілими днями вмовляючи своїх друзів та сусідів забрати всі речі, яким судилося по його смерті стати знов безпритульними та непотрібними. Він намагався налагодити старий годинник з ведмедем, що лупцював по ковадлу величезним молотом; підклеював хобот мармуровому слоненяті; підновлював старі альбоми з фотографіями чиїхось дідусів та бабусь – молодих, таких молодих, що ще не вірять у старість.
А ще треба було відпарити над чайником фетрові капелюхи, вимити у мильній воді порцелянові фігурки, написати кілька листів до Потапових родичів, щоб доглянули за старим; та провести триденні курси виживання для молодих пацюків з бібліотеки Гостинного двору. Щоправда, вони дали б собі раду і без його курсів, але то був його почесний обов”язок, і Пафнутій не мав права нехтувати ним. А ще треба було знайти бажаючих, щоб віддати у надійні руки зовсім вже некорисні у домашньому господарстві чавунні праски та мідні пом”яті тазики, кавомолки з дерев'яними ручками та вишивані рушники, на яких хтось так і не закінчив тонкий візерунок... Він влаштовував долю своїх речей, шукаючи для них добрих та турботливих господарів. І навмисне не думав, що станеться з ним самим, коли будинок прийдуть руйнувати.
Тільки якось вранці, прокинувшись після довгої безсонної ночі від гострого зойку, закрив лапками пухнасті вуха та сидів непорушно кілька хвилин, похитуючись з одного боку в інший. Це зріза’ли дерева біля покинутого будинку, і величезна вантажівка нищівним колесом наїхала на чепурну клумбу з чорнобривцями та ногітками... І це було початком кінця.

...Його не стало десь через два тижні, на новий місяць, як раз у той день, коли сусідська бабуся з радісними вигуками віднесла до своєї домівки волаючого Черчілля в картонній коробці. Про цю бабусю відомо, що у неї велика та дуже дружна сім'я, тож папузі не прийдеться вештатись десь по горищах холодною зимою.
Дивно, що Пафнутій так і не перетворився на купку сірого попелу, чи то пилу...
Мені розповіли про це два веселих привиди, що чекали на примарній зупинці примару трамваю на Олександрівському узвозі. Кажуть, що саме цей трамвай і доправляє вас до справжнього Києва, того – з водограями, в яких носяться краплинками золотого світла пухлі рибки; з червоними каштанами на Майдані, з Володимирською горкою, від якої ніхто не відтяв величезного шматка і не прилаштував незграбну споруду; з чистим Дніпром и кришталево-прозорим Чорториєм; з могутніми липами і загадковими японськими деревами гінкго. Так кажуть привиди, як кажуть і те, що Пафнутій й досі мешкає у своєму будинку неподалік від Контрактової, з різнобарвною гойдалкою у дворі - і до нього з-від усіх усюд несуть не потрібні іншим речі; як кажуть і те, що все по-справжньому важливе відбувається саме там, куди можна доїхати лише отим примарним трамваєм.

Я вірю, що це правда, я дуже хочу вірити, хоча сама той Київ побачити не можу. Бо людям до нього зась...